«Жах Амітівілля», «будинок із привидами минулого», «неможливий особняк» – усі ці описи стосуються одного й того самого котеджу, збудованого понад 110 років тому на узбережжі, за 30 кілометрів від Нью-Йорка, у невеличкому містечку Амітівілль. Будинок і досі може знайти будь-який допитливий турист за адресою Оушен-Авеню, номер 112; багато хто намагався відшукати тут живі підтвердження тих загадкових подій, які з таким трепетом згадує ледь не кожен мешканець Амітівілля.
Розповіді й легенди мешканців містечка: криваві події Амітівілля 377-річної давнини
Амітівілльські землі зазнали однієї з найжорстокіших бойових дій в усій історії міжконтинентальних завоювань. Цю подію прийнято вважати справжнім гучним інцидентом, пов’язаним із численними вбивствами на лонг-айлендських тютюнових плантаціях: їхній орендар і за сумісництвом почесний суддя Стемфордського міського управління Андерхілл брав участь у масовому винищенні індіанців клану Ленапе. Корінні жителі – як працівники плантацій, так і ті, що залишилися з віддаленіших мирних поселень – ледве встигли спорудити захисний форт, коли Андерхілл рушив уздовж південного узбережжя з усім необхідним озброєнням. Сили були більш ніж нерівними: білому плантатору та його почту не склало труднощів спалити індіанське укріплення за лічені години, позбавивши життя близько шістсот аборигенів.
Попри те, що жахлива «різанина» сталася 1644 року, багато мешканців Амітівілля й досі відчувають присутність неприкаяних душ. Хтось чує стогони й крики, що нібито лунають із лісових хащ, де колись живцем згоріли люди; хтось бачить людські силуети, що снують сільською місцевістю — за словами очевидців, вони з’являються цілими скупченнями на пагорбах або постають як поодинокі фігури поблизу великих котеджів, блукаючи сільською пусткою в сутінках.
Легенда про індіанців-привидів, які бредуть амітівілльськими узвишшями, стала однією з найвідоміших оповідей, що привідкрила завісу таємниці містичного містечка. Цю легенду також пов’язують із «справжнім жахом Амітівілля» — не менш кривавою, ніж різанина індіанців, але набагато більш запам’ятовуваною історією будинку на вулиці Оушен Авеню, 112.
Перші чутки про недобру славу котеджу на Оушен-Авеню
Історію того самого легендарного особняка прийнято відліковувати з середини 20-х років минулого століття – фактично з дати його закладення: вже тоді приїжджі голландські замовники, які планували розпочати масштабні будівельні роботи на цій території, зіштовхнулися з непередбаченими труднощами. Проблеми у вигляді зникнення робітників і зриву тимчасових грошових угод самі очевидці-сучасники називали диявольськими витівками.
Відбудований 1924 року будинок прийняв перших звичайних мешканців (американців середнього класу з континенту, містян місцевого походження) лише через 40 років. Подружні пари й цілі родини з дітьми розповідали одні й ті самі моторошні речі, що часто з ними відбувалися. Наприклад, молодята, які орендували апартаменти 1965 року, твердили про довгі примарні тіні, що снували за вікнами вітальні, та про підозрілий стукіт на другому поверсі, який лунав після заходу сонця; вся родина, що мешкала в будинку до них, у вечірні години чула протяжні завивання й повторювані хлюпаючі звуки, ніби одразу кілька пар мокрих ніг ступали по підлозі, кахлю на кухні й паркету в коридорах.
Сучасники невдалих переселенців неодноразово пригадували повір’я про неприкаяні душі з роду Ленапе, які не розпрощалися з рідною землею навіть після смерті. Люди казали:
«Ожила легенда, дійсністю стала! Ніхто вже більше не власник цієї землі, окрім як місцевих духів споконвічно індіанських пагорбів».
Гучне вбивство, що породило найнеймовірніші плітки
1974 рік запам’ятався мешканцям Амітівілля небувало резонансною подією, головним героєм якої став один із членів багатодітної родини, що на той час мешкала в будинку. Рональд Дефео, найстарший з дітей, за одну ніч застрелив одразу шістьох членів сім’ї: матір із батьком, двох братів і обох сестер. Вранці він, наче нічого не сталося, привітав сусідів, переглянув телефонні повідомлення, вирушив на роботу й лише ввечері повернувся на Оушен-Авеню.
Попри те, що юнак приховував від поліції багато доказів і просив одного знайомого давати неправдиві свідчення, Рональда визнали винним досить швидко. Конкретного мотиву такого холоднокровного злочину не могли знайти аж до моменту винесення вироку — і це лише підживило всю долину Амітівілля вигадувати найрізноманітніші версії, паралельно поширюючи здогадки про втручання потойбічних сил.
Яких тільки здогадок не будували і важко знайдені свідки, і не надто обізнані в цій справі люди:
- побутувала думка, що будинок в Амітівіллі вже був проклятий протягом багатьох сотень років і буквально позбавляв життя «небажаних гостей»;
- багато хто не вірив у причетність Рональда до жахливого вбивства, адже, будучи замкнутим молодим чоловіком, він просто обожнював своїх молодших сестричок і братів, – ті небагато, хто був близький із родиною Дефео, взагалі стверджували про злий рок, що навис над юнаком і його близькими (довгі роки чутка про захоплення Рональда сатаністськими практиками поширювалась від провулка до провулка й зрештою породила фантастичну версію про самонакладене прокляття Дефео, яке й призвело до такого сумного для нього кінця);
- самі сусіди спочатку припускали, що старшого сина подружжя Дефео підло обмовили й підставили недоброзичливці благообразної родини, яка дотримувалась найкращих традицій католицизму й виховала своїх дітей богобоязливими та покірними;
- мешканці похилого віку полюбляли згадувати старі байки про привидів, що оберігають сільські схили та давні споруди на них: плітки про вплив на особняк давніх духів і метафізичних сутностей розходилися як гарячі пиріжки, передаючись із вуст у вуста.
Читайте також:
Передбачуваний мотив убивці Рональда
Версія про вплив чогось надприродного на поведінку молодого чоловіка знайшла найбільший відгук і серед містян, і в жовтій пресі. Орієнтуючись на «перекази сивої давнини», люди говорили про вкрай неправдоподібні речі: однією з них стала байка про те, нібито Рональд був одержимий духом вождя червоношкірих, Такапоші, який 330 років тому не побажав віддавати голландським інтервентам землі шанованих предків і за це поплатився головою в історичній битві за легендарний форт Масапекуа. Сам Дефео також не відставав від невгамовної громадськості; протягом цілого року до судового розгляду він виправдовував свої дії перед поліцейськими наполегливими наказами мертвого верховного індіанця, чий голос він часто чув у своїй голові й який зводив Рональда з розуму.
Офіційно задокументовані відомості, що стосуються подій фатальної ночі 1974 року
Слідчим, які працювали зі свідченнями сусідів і нечисленних друзів, вдалося зафіксувати справді багато. Так, детективи встановили, що:
- трагедія сталася о третій годині ночі. Недовірливий Рональд мав звичку в цей час прогулюватися невеликим схилом униз до річки, де розташовувалися крихітна пристань і мініатюрний катер; після останнього пострілу він спустився туди вже на світанку, звідки перевірив пошту й зробив кілька дзвінків. Спочатку це дало йому тимчасове алібі, але згодом дозволило виявити невідповідності між розповіддю Дефео та реальним станом справ;
- мисливська гвинтівка Marlin 336C, якою користувався батько родини, стала єдиною зброєю вбивства для всіх шістьох осіб. Діти отримали по одному пострілу в голову, а батьки – по два;
- на момент скоєння злочину Рональд був цілком адекватним; за висновком психіатричної експертизи, він здійснював убивство за вбивством розсудливо й навіть цілеспрямовано. Тому ні подальше розкаяння, ні бажання юнака сприяти слідству не відіграли жодної ролі в питанні пом’якшення суворого вироку — 150 років тюремного ув’язнення.
Секрет внутрішньосімейних стосунків подружжя Дефео
Мати й батько родини, Луїз Мері Бріґанте та Рональд Дефео-старший, за життя мали репутацію закоханого подружжя. Ще будучи юною спадкоємицею великого бізнесу свого батька, міс Бріґанте заручилася зі своїм майбутнім чоловіком і разом із ним переїхала на вулицю Оушен-Авеню, попросивши батьків допомогти їм із Рональдом розрахуватися за купівлю амітівілльського будинку. Залишивши власні кар’єрні амбіції в модельній сфері, вона змогла, не без впливу батька, влаштувати нареченого на роботу в одну з прибуткових компаній міста. Рональд, зі свого боку, забезпечував їх із Луїз родину й не раз надавав фінансову допомогу тестеві з тещею.
Подружжя, за словами близьких друзів і сусідів, на людях завжди поводилося з повагою та любов’ю одне до одного; і хоча Рональд і Луїз походили з різних суспільних верств, їхні головні цінності сходилися в одному — глибока релігійність і трепетне ставлення до сім’ї та шлюбу. Пристойна на вигляд пара виховувала в такому ж дусі й своїх дітей, особливо наймолодших; останніх навіть шкільні вчителі описували як скромних і надзвичайно добрих малюків, що перейняли від своїх зразкових батьків найкращі риси.
Та насправді, пристойна в усіх сенсах родина радше являла собою гарний фасад — і цей фасад не раз давав тріщину. Ті небагато дітей, які спілкувалися з одним із молодших синів подружжя Дефео, Марком Ґреґорі, під час опитування слідчими згадували про часті батьківські сварки. Причиною конфліктів були зловживання батька алкоголем і його звичка марно витрачати гроші, які Луїз збирала для оплати рахунків і навчання дітей. У ході розслідування з’явилося також припущення, що Рональд Дефео-старший після чергового запою часто зривався на дружині із застосуванням фізичної сили — і не соромився робити це ні перед сином Рональдом-молодшим, ні перед іншими.
Реальне пояснення страшної події
Справжній спосіб життя подружжя Дефео найсильніше позначився на їхньому майбутньому вбивці — рідному синові Ронні. Як зізнавався сам двадцятирічний злочинець, навіть найперші спогади з дитинства були затьмарені найжорстокішими сценами сімейного побуту: батько щотижня бив матір на очах у малого й не цурався відшмагати ременем і самого хлопчика, аби той надалі не завдавав клопоту. Подібне згадували й деякі друзі Луїз і Рональда-старшого — ще до того, як Дефео переїхали з Брукліна в Амітівілль, сварки між подружжям неодмінно відбувалися в присутності їхнього первістка.
Реальна історія розстрілу одразу шістьох людей — аж ніяк не те саме, що й розкручена легенда про містичний злочин за участю всіляких привидів і потойбічних сил. Все життя жорстокого вбивці рясніло неприємними й відверто трагічними епізодами, які стали передумовами страшного вчинку, маючи цілком «поцейбічну» природу: неприйнятність батьківських методів виховання з ранніх років, байдужість колись розумної й справедливої матері, маніакальна нелюдимість, що трансформувалася з початкової скутості, та наркотична залежність, яка виникла на тлі неблагополуччя в родині й особистої закомплексованості, у поєднанні зі спалахами люті сформували психічно найменш стійкий «бекграунд» Рональда-молодшого.
Наркотик у підсумку став для цілковито безпорадної дитини єдиним справжнім другом, а агресивна поведінка — панацеєю від неприхованої жорстокості в і без того ворожому оточенні. Таким чином, невротичний підліток, якого до останнього принижували і вдома, і в школі, виріс у молодого чоловіка, чий нездоровий психоемоційний стан призвів до справжньої трагедії.
Робота слідчих і незалежних детективів кипіла протягом півтора року — було зовсім незрозуміло, чому юнак розстріляв матір і улюблених, ніжно обожнюваних ним сиблінгів. Найменших дітей, тринадцятирічну сестру Елісон Луїз і дев’ятирічного брата Джона Метью, він захищав від ударів батька найпалкіше; зі старшою дівчиною Дон Терезою (Даун Терезією) та братом Марком Ґреґорі Рональда пов’язували найбільш довірчі стосунки. За розповіддю самого «стрілка», такі стосунки в нього колись давно були з місіс Дефео, але їх геть не існувало з батьком.
Історія родини Лутц, яка вселилася в будинок усього через два роки після трагедії
Уже за пів року після кримінальних подій просторий будинок на вулиці Оушен-Авеню знову чекав на нових мешканців. Покупцями стала подружня пара Джордж і Кейті Лутц із донькою та двома синами; дружна й товариська родина, що в’їхала в особняк 1976 року, була зовсім не схожа на його попередніх господарів — діти завели близькі знайомства вже в перші дні й під чуйним батьківським наглядом досліджували разом із домашнім псом кожен куточок котеджу.
Лутцам пощастило не повторити сумну долю попередніх власників; утім, пережили вони чимало — достатньо, аби якнайшвидше захотіти знайти нове житло.
Перш за все батьків насторожила поведінка їхньої доньки: поки хлопчаки, як і раніше, бігали по подвір’ю або зникали на верандах, дівчинка годинами гралася на самоті в дитячій, постійно розмовляючи з якимось уявним другом. Джордж і Кейті розпитували її про нового друга, на що вона відповідала фразами на кшталт: «Це Метью, і він хоче пограти зі мною в поросят. Він каже, що залишиться тут назавжди».
Услід за незвичайною поведінкою доньки Кейті виявила, що почала з тривогою чекати настання ночі; вона розповідала чоловікові про нічні кошмари та про те, в якій дивній позі щоразу прокидалася — на животі обличчям донизу.
Згодом і сам голова родини помітив, які незрозумілі дива відбуваються з ним у нічний час: Джордж почав прокидатися близько четвертої ранку й безцільно блукати коридорами — ноги самі несли його до старенької пристані, збудованої ще Рональдом-старшим. Під час таких нападів безсоння він зауважував переставлені речі й меблі, ніби хтось навмисне й ретельно змінював їхнє розташування.
Уся родина згадувала й незрозумілі жовтуваті плями, що розпливалися то на стелі, то на шпалерах; на останніх діти почали бачити желеподібні маси чогось липкого. За кілька тижнів після довгоочікуваного заселення в особняк мешканці почали відчувати дивний смород, що ширився майже по всьому будинку. До огидного запаху додалися й моторошні звуки — то гримала вхідні двері котеджу, то чулися чиїсь глухі кроки. Кейті також не раз помічала раптове потемніння кухонної плитки й кераміки у ванній; вона навіть пропонувала чоловікові викликати майстра додому, аби хоч щось зробити зі дивною водою, яка текла з кранів на першому поверсі й мала моторошно густу консистенцію.
Переломним моментом стали раптові сварки між дітьми Лутців. Колись міцна й дружна трійця тепер сварилася буквально на порожньому місці; дитячі сльози й примхи раптом стали звичним явищем. Проживши в будинку 28 днів, родина ухвалила рішення виїхати куди завгодно — аби тільки подалі від проклятого місця.
Втручання подружжя Уорренів
Подружжя Ворренів, не менш легендарне, ніж сам амітівілльський особняк, прибуло на вулицю Оушен-Авеню на прохання місцевих журналістів, коли Лутци вже близько місяця жили за межами злощасного містечка. Прославлені своїми здібностями контактувати з душами померлих і вирішувати загальні питання метафізичного характеру, Ед і Лоррейн Воррени відвідали будинок у супроводі цілої репортерської команди та інших, менш відомих, біоенергетиків. Гості зайняли обидва поверхи й розмістили всю необхідну апаратуру за кожним поворотом і на кожному куті.
Згідно з газетними заголовками 70-х років, Лоррейн таки вдалося тоді встановити контакт із потойбічною сутністю. Причому не де-небудь, а саме в тій самій кімнаті, де колись спав злочинець; медіум, перебуваючи в астралі, побачила тіла шістьох жертв і наказала моторошному привиду залишити стіни будинку.
Читайте також:
Відомі твори, натхненні історією Амітівілля
На відміну від подальших джерел, роман Енсона є найбільш акуратною і – наскільки це можливо для художнього роману-трилера – максимально достовірною історією родини Лутц. Джордж і Кейті добровільно розповіли письменнику всі моторошні події, що трапилися з ними та їхніми дітьми.
У творі відображено багато чого – від лячного знайомства маленької дівчинки з загадковим другом, який увесь час розповідав про свиней, до фантастичних подій уночі з кожним із подружжя Лутц. На довгі роки саме літературне джерело стало головною й неупередженою ілюстрацією до незрозумілих подій 1976 року; і саме воно переросло в головний бестселер свого часу, з прибутку від продажів якого все ж більше виграв Енсон, ніж самі постраждалі.
Екранізуючи однойменний роман, постановники вирішили рівномірно сфокусуватися і на подіях 1976 року, і на передісторії прибережної місцевості загалом. Кіномитці майстерно розбавили моторошну канву оповіді вражаючими відсиланнями до багатої історії містечка: у фільмі згадується і про старого чаклуна, чия могила розташувалася просто під сучасним житловим масивом, і про вороже ставлення до корінного племені Ленапе, в нищенні якого брали участь далекі предки старого мага.
Творці фільму 2005 року внесли більше алегорій і метафоричних висновків, ніж більш-менш правдивих документальних нюансів. Цю інтерпретацію незабутньої історії було оцінено публікою значно гірше — саме через надмірне нехтування режисерами демонстрацією фактів і реального стану багатьох речей. Так, фільм-ремейк показав Джорджа Лутца в не надто привабливому світлі: він майже повторює вчинок Рональда Дефео-молодшого, коли завжди зразковий сім’янин, одержимий нечистою силою, готується розстріляти всю свою родину на даху особняка. Глядачі були обурені таким прийомом сценаристів. Вони постійно стверджували приблизно наступне:
«Якщо імена дітей, стосунки між ними та батьками, а також інші нюанси були змінені, чому не зробили те саме з ім’ям батька? Це кинуло тінь на постать реальної людини, яка в житті ніколи б так не вчинила».
