Незалежний і навіть трохи пихатий воїн у таємничій масці, у розкішному червоно-білому вбранні, що майстерно володіє японськими лезами всіх видів — саме таким постає самурай у сучасній західно орієнтованій культурі. Його образ використовують навіть для нанесення унісекс-тату, значення якого неодмінно має бути символічно могутнім… Але якщо відкинути романтичний флер казкових утопій і домислів — ким насправді була ця людина в суто історичному контексті?
Хто такі самураї?
Самурай (від японського дієслова «сабурау», що означає «служити», «бути служилою людиною») — давньоазійський воїн-найманець, який виконував обов’язки тілоохоронця та високорівневого снайпера. Дослідники-сходознавці й донині вбачають у його службі риси діяльності, притаманні правовим функціям сучасних поліцейських, що карають злочинців і працюють на державну безпеку.
Хоч перша згадка про самураїв трапляється в джерелах, датованих XII століттям, їхня культура як самобутня одиниця отримала справжній розвиток лише через чотири століття. Тоді воїни заснували власну школу, встановили порядок проходження навчання, сформували специфічну моральну догматику й поширили свою ідеологію далеко за межі Японії та Китаю.
XVII століття вважається справжньою золотою ерою самурайського стану: їхнє воїнське мистецтво посіло почесне місце серед пріоритетних сфер діяльності, про них складали легенди й присвячували балади. Праця самурая оплачувалась за хорошим «тарифом» — навіть найубогіші випускники самурайських шкіл після завершення освітньої програми могли дозволити собі безбідне життя й навчити цьому ремеслу своїх дітей у найкращих наставників.
Самурай - той же ніндзя, але в ефектнішому вбранні?
Стан самураїв почав поділятися на окремі підгрупи воїнів, за кожною з яких закріплювалися конкретні службові завдання. Самураїв, що входили до привілейованих найманих спільнот, називали «хатамото»; ті міщани, які в минулому прославилися як самураї-васали феодалів, отримали прізвисько «роніни»; слуг господарів князівських родів нарекли «даймьо».
Сформувався й ще один специфічний рід занять самурая — виконавець замовних убивств, або японською «сінобі». Тут функція найманця має певну схожість із роботою ніндзя: і той, і інший використовують увесь арсенал японської холодної зброї та своє роками відточуване бойове мистецтво.
Утім, бойове мистецтво ніндзя і служба самурая — речі абсолютно різнорідні й навіть часто протиставлювані: якщо перший виконує виключно замовлення на вбивства й напади, діючи в «тіні» та не вшановуючи свою зброю як сакральну реліквію, то самурай, радше, оберігає правопорядок і ставиться до власних мечів та кинджалів як до природного й священного продовження своїх рук.
Самураї не зловживали своїм становищем і озброєнням, а спеціальний Кодекс честі, що розроблявся протягом 300 років, був їхньою «Біблією», як сказали б сьогодні. Вони вірно охороняли спокій свого господаря, який і був їхнім замовником, тоді як для ніндзя вищим авторитетом ставала лише його власна банда однодумців-убивць. Ніндзя загалом здобули репутацію воїнів більш «неотесаних» — рядових бійців, що особливо не відзначалися делікатною поведінкою в суспільстві чи благообразним способом життя.
Як формувалася культура самураїв у Японії та Китаї?
Першими японськими самураями — у традиційному розумінні цього слова — стали саме звичайні селяни. Вони задали характерну особливість формування стану особливих воїнів наприкінці XVI століття, коли трудівники були змушені тікати від своїх панів через їхню тиранію.
Систематичні селянські «повстання» були на руку деяким представникам елітарного кола феодалів: останні особливо гостро потребували найманих захисників своїх обширних володінь і учасників вигідних для аристократії міжусобиць. Перебуваючи навіть у складі цілої розбійницької групи, утікач ледь міг протриматися на вулиці кілька років, а відтак на межі XVII–XVIII століть на службу до феодалів почало вступати дедалі більше бродяг і жебраків, що мандрували всією країною. Мандрівників так і прозвали — «роніни», що в буквальному перекладі з японської означає «люди-хвилі», «бродяги-одинаки».
Залишки втікачів освоїлися не на приватних територіях еліти, а на північному сході Японії. Тамтешні землі перебували під наглядом айну — давнього народу Японських островів, до якого уряд мав власні претензії. Досить іронічно, що ці претензії поступово вирішувалися завдяки регулярним сутичкам айнів із селянами-кочівниками. Безземельні воїни, самі того не підозрюючи, зробили державі велику послугу в справі умиротворення впертих поселень зі сходу. Тож влада вирішила не лише залишити озброєних бродяг у спокої, а й заохочувати їхню діяльність із охорони далеких кордонів.
Читайте також:
Апогеєм розвитку самурайської культури в Японії заведено вважати другу половину XVIII століття. Самураї досягли небувалого впливу й пошани; жоден хоча б трохи заможний феодал не обходився без найманих слуг у ролі прославлених самураїв, а держава повністю звільнила представників цього особливого стану від оподаткування. Утім, натомість були запроваджені й досить суворі законодавчі обмеження: самурай навіть після офіційного виходу на спочинок не мав права ставати лихварем, торговцем або ремісником.
Китайське мистецтво володіння зброєю нерідко пов’язують із поширенням самураїв і в китайських провінціях. Історики та мистецтвознавці сходяться на думці, що культура японських самураїв таки прижилася й розквітла на території Китайської Імперії: методи фехтування, що дійшли до наших днів, а також різні шедеври літературного письма з характерними самурайськими підписами й принципами віршування, знайдені саме там, свідчать на користь цієї теорії.
Самурайство як багатовікова філософія народів Азії: особливості воїнської етики
Опанування бойових прийомів — лише одна зі складових повноцінного виховання самурая. Попри те, що історія формування самурайства налічує не більше 300 років, його спадщина у вигляді об’ємного кодексу честі, зведення законів та етичних норм вважається неймовірно багатою. Основи моралі були першочерговим уроком, який кожен майбутній самурай зобов’язувався опанувати вже в перші роки навчання. Самобутня філософія самураїв слугувала «каркасом», на який спиралося все інше.
Найвідоміше джерело законів, норм і вимог для самурая називається «Шлях воїна» або «Кодекс воїна». Воно також відоме під назвою «Бусідо», що до XVII століття являло собою лише загальний збірник правил для рядових бійців; із формуванням самурайства Бусідо увібрало в себе велику кількість настанов, що акцентували увагу людини на духовних і моральних аспектах служіння.
Кожен, хто бажав поповнити ряди самураїв, мав, згідно з самурайським Кодексом, неухильно дотримуватися таких правил:
- Повага до старших, шанування батьків і своїх предків. Ще японські мудреці хатамото нарекли це правило «законом стовбура і гілок»: подібно до стовбура дерева, батьки створюють потужну опору й можливості для своїх дітей, а ті стають їхнім продовженням і гордістю, немов розлогі гілки. Шанування родини — чеснота, провину за порушення якої жодна інша заслуга не могла повністю спокутувати.
- Беззастережна відданість своєму господареві; скільки б разів господар не змінював підданих, і скільки б слуг його не зрадило — справжній самурай ніколи навіть не подумає зрадити довіру свого пана;
- Хоробрість і чесність — ще дві не менш важливі якості, на які заможний феодал звертає пильну увагу під час вибору майбутнього воїна-найманця;
- Уміння відстояти свою честь і не допустити її ганьби; честь необхідно нести через усе життя, особливо коли воно опиняється під серйозною загрозою. Самурай не лише може, а й зобов’язаний, якщо того вимагають обставини або наказ володаря, принести в жертву власне благополуччя, безпеку й саме життя. Так, явища самоспалення або самоотруєння (японською «сеппуку» чи «харакірі») були справжньою гарантією вірного й гідного служіння; воїн, що з честю прощався з життям, удостоювався пошани й увічнення справжнього авторитету самурая посмертно.
- Особливий філософський погляд на світ із легким відтінком конфуціанства й буддизму має проступати в кожному вчинку відважного воїна. Що б не трапилося — голод, жорстокі битви, хвороби чи сама смерть — самурай сповнений надії, стійкості й покори перед власною долею та волею Всевишнього. Істинний самурай не впаде духом і не скаржитиметься навіть на найлютіші труднощі;
- Демонстрація наготи є неприпустимою. Якщо подія сталася в нічний час, самураї зобов’язані одягнутися й з’явитися як перед господарем, так і перед випадковим перехожим виключно в належному вигляді;
- Усмирення гордині та самозамилування — чесноти, якими воїн, вихований за самурайським Кодексом, не нехтує навіть у самотності: самурай завжди пам’ятає про власні недосконалості й лише зрідка розповідає у близькому колі чи серед гостей про здійснені ним бойові подвиги та вихваляється своїм мистецтвом.
Специфіка одягу
Самурайський одяг включав велику кількість різноманітних оборонних, а подекуди й декоративних елементів; той самий лицарський костюм у порівнянні з обмундируванням самурая виглядав радше бляклою та малофункціональною екіпіровкою.
Що входило до вбрання японського елітарного найманця:
- Кіраса (нагрудник, до якого кріпилися пластини для захисту ділянки шиї);
- Лаковані металеві пластини, що складали структуру обладунків;
- Латна спідниця, що складалася з восьми частин і була зібрана на основі численних металевих лускатих смуг;
- Нарукавники (броня для долонь із петлями для великого й середнього пальців, що забезпечували особливо надійну фіксацію під час стрільби з лука);
- Наплічники, наколінники та набедрені пластини;
- Шолом із маскою;
- Шнурівка (підв’язування костюма виконувалося зі шкіряного, шовкового або тканинного шнура, що міг містити родові знаки власника вбрання).
Зброя самураїв
Самураї володіли фантастично обширним арсеналом засобів для самозахисту. Лише до стандартного комплекту входило до двох десятків різних видів зброї, серед яких переважно були мечі та кинджали.
Дослідники-археологи склали досить вражаючий перелік тих клинків, характеристики яких члени самурайського стану мали знати досконало:
«Вакідзасі»
Вакідзасі — максимально простий у використанні варіант холодної зброї, ширина руків’я якого не перевищувала півтора кулака. Меч не поступався за гостротою більш досконалим і важким знаряддям захисту; спочатку його носили ремісники й торговці, які прагнули опанувати самурайське мистецтво військової справи. Вакідзасі був незамінним у тактиці ближнього бою: самурай у притаманній вправному японському воїну лаконічній манері розправлявся з противником одним точним змахом меча, зносячи йому голову.
Самураї могли здійснити обряд харакірі також за допомогою «вакідзасі», якщо поблизу не виявлялося «кусунґобу» — спеціально призначеного для цього священного ритуалу кинджала. Вакідзасі — єдина самурайська зброя, яку воїн із гідності та поваги до свого мистецтва й ремесла ніколи не знімав із портупеї чи спини, де легендарний меч кріпився на спеціальний шнур «согео» або складався в піхви.
«Катана»
Найпоширеніший вид холодного «рубіжа», яким володів кожен самоповажний самурай без винятку. Руків’я катани значно ширше, ніж у вакідзасі — воно становить 3,5 кулака; його зазвичай обмотували шкірою акули для надійного зчеплення під час хвату за основу меча.
«Нодаті»
Нодаті ще називають «польовим» мечем; його лезо могло сягати в довжину і метра, і повноцінних двох. Дослідники знаходили цілі родинні зброярські реліквії, чия загальна довжина дорівнювала трьом метрам. Самураї застосовували його під час зіткнення з ворожою кіннотою: ціле самурайське угруповання миттєво розсікало вершників, орудуючи «нодаті».
«Таті»
Меч, що зветься «таті», відрізняється найбільшою кривизною свого леза. Його корпус покривали візерунки набагато складніші порівняно з декоративним орнаментом «катани», хоча за довжиною і той, і інший збігаються.
«Танто»
Є наймініатюрнішою різновидністю самурайського меча. Клинок виготовлявся швидко, ковалі мали обробити лише 30–35 см металу для майбутнього леза.
«Кодзука» (когатана)
Японська «кодзука» — бойовий ніж із мінімальною кривизною леза — самурай також носив за спиною і міг використовувати його як більш вигідний аналог однолезового знаряддя «таті», придатного більше для виконання побутових завдань найманця. «Кодзуки» слугували незамінними знаряддями у разі «стрільби на ураження»: воїн не нехтував використанням такого метального ножа на кшталт кинджала, особливо якщо військова обстановка вимагала негайного нападу або облоги.
Унікальні бойові навички
Головна ідея самурайської технології атаки мечем або кинджалом — завдання переважно ріжучих ударів. Точність таких ударів досягається шляхом проходження меча строго вздовж власної осі, а не його змахом під прямим кутом. Самурай повністю переносить тягове навантаження на ліву руку, тоді як права лише слідує за нею. При спостереженні за дійством з боку створюється враження, що воїн прагне розрізати ворога на якомога більшу кількість окремих частин, а не завдавати стандартних атакувальних ударів по його прихованих, уразливих місцях.
Японські самураї перевершували всіх інших своїм професіоналізмом: мистецтво фехтування за допомогою зброярського комплекту «дайсьо» передбачало віртуозне керування власним тілом при використанні кількох типів бойових стійок. Успішна реалізація всього потенціалу традиційного самурайського меча передбачала ретельний прорахунок рухів і правильну оцінку стилю ворожого воїна — у такому разі самурай одним витонченим і стрімким «па» не просто зумів би поранити його, а й справді розрубати людину навпіл. Для подібного полюбляли застосовувати саме зброю «катана»: меч належав до типу дворучних, і загальна міць від фізичної сили самурая та можливостей вигнутого леза була надзвичайно великою.
Принципи навчання майбутніх самураїв: відбір учнів
Установи з виховання майбутніх доблесних воїнів приймали до лав учнів аж ніяк не всіх — до розгляду кандидатури допускалися особи чоловічої статі й представники переважно вищих і середніх станів. Випускником справжньої школи самураїв був виключно юнак пізнього підліткового віку, а от родовід молодий чоловік міг мати не надто «престижний»: хлопець залишав власного батька-лихваря, дядька-гончара або небагатого дідуся-роніна й проходив основне семирічне навчання під наглядом учителя.
Син відомого або просто успішного на державній службі самурая отримував ще з дитинства особливі привілеї та увагу. Батько-самурай вбирав свого малюка у власний шолом або латну туніку й замовляв його живописний портрет для розміщення в домашньому куточку нагород і знарядь, особливо коли родина очікувала почесних гостей. До десяти років маленький чоловік знав усі назви та характерні особливості кожної зброї, а нерідко вже мав уявлення про основні бойові позиції та нюанси руху меча; до хлопчика практично з немовляти прикріплювалися заслужений авторитет батька та його добре ім’я. Усе це суттєво полегшувало подальше навчання юного самурая в стінах школи — чого не можна було сказати про прийнятих до установи сиріт або дітей бідних опікунів.
Читайте також:
Як здійснювався курс підготовки самурая?
Самурайська школа фехтування прославила азійську цивілізацію на довгі віки. Тактиці ведення бою приділяли велику кількість часу — самурай був зобов’язаний на найвищому рівні володіти двома різними мечами одночасно, у найкоротші терміни навчитися орієнтуватися на місцевості для проведення необхідних оперативних заходів, злагоджено працювати в команді з іншими бійцями, задіювати прихований потенціал деталей свого бойового обладунку, з майстерністю та гідністю битися на смерть навіть без належного ступеня озброєння, а також знати про нюанси проведення сеппуку.
Учителі вже на першому уроці задавали тон усьому подальшому навчанню — наставник говорив про неприпустимість непослуху під час занять, про непохитну віру в авторитет Сенсея (шанованого й справедливо обраного майстра у справі фехтування), про важливість максимальної віддачі (не стільки фізичної, скільки духовної) учня протягом багаторічного курсу.
Сенсей зобов’язувався, зі свого боку, дати чітке розуміння того, що таке справжнє мистецтво самурайського двобою на мечах; вихованець засвоював безліч воїнських постулатів культури володіння зброєю, до числа яких входили сім непорушних догм:
- Меч — незмінний супутник життя самурая. Не варто нехтувати належним доглядом за ним, що включає в себе: регулярне чищення, правильне зберігання в піхвах і на горизонтальній підставці «катана-какэ» (або «таті-какэ» — на вертикальній домашній зброярській підставці), а також грамотне транспортування меча на час тривалих супровідних походів.
- Брати до рук і тримати будь-який меч — чи то розкішну двометрову зброю «нодаті», чи скромний 30-сантиметровий клинок «танто» — належало єдино можливим способом, а саме: робочою рукою (здебільшого правою) за допомогою безіменного пальця та мізинця охоплюється руків’я зброї, а вказівний палець має просто спочивати на її основі. Так тиск на зброю розподілятиметься по долоні зі зменшенням догори.
- Воїнський етикет вимагає абсолютно делікатного поводження з мечем у процесі самого фехтування: самурай завдає лише стрімких і ріжучих ударів строго за орієнтиром, уникаючи безцільних розмахувань або дражливих рухів на адресу опонента в перші миті поєдинку.
- Зброя має бути випробувана учнем і підібрана ним із метою імовірного звершення сеппуку, яке кожен самурай так чи інакше здійснить за невирішуваних обставин (взяття в полон, підступна зрада господаря, загроза нестерпних і таких, що компрометують гідність чесного воїна, тортур тощо).
- Добровільно розлучитися з мечем або з необережності його втратити — все одно що розлучитися зі своєю головою і душею. Меч слугував не просто знаряддям для нападу чи захисту; він був, згідно з віруваннями найдавніших японських мудреців, вмістилищем людського духу й неупередженим виконавцем волі вищих сил.
- Самураї нижчих рангів (наприклад, торговець або підпрацьовуючий продажем полотен колишній художник) можуть безперешкодно служити у належному чині й заробляти цим на життя, однак використання й носіння довгих, «представницьких» мечів — катани, вакідзасі, нодаті, таті та подібних до них — з кінця XVII століття були для них під забороною.
- Самурай не зневажає свого сану одруженням із донькою купця чи випадковими зв’язками зі спадкоємицями батьківської торгової справи.
Картинки самурая
Образ самурая у форматі сучасної культури
Давній самурай, цей загадковий і галантний воїн ранньої середньовічної епохи, жодним чином не міг бути забутий — і мова не лише про багатовікове закарбування його могутнього образу в національній історії Японії.
Неодноразове повернення до культурної спадщини кожного континенту та куточка світу проявляється в мистецтві XX століття. Східну скарбницю у вигляді легенд про естетичні самурайські баталії привідкрили, а згодом і популяризували комерційні підприємства Америки, одне з яких — компанія Marvel: студія випустила цілу колекцію коміксів «Samurai: The Legend», що розповідає про пригоди юнака Такео, вихованця самурайського притулку-монастиря.
Молодий чоловік розгадує загадки свого минулого, паралельно намагаючись розшукати улюбленого брата й сподіваючись урятувати середньовічну Японію від великого лиха, що насувається. Уся лінійка коміксів налічує дев’ять випусків, де ілюстрації оформлені на найвищому рівні.
Студія дуже дбайливо підійшла до розповіді про японського хлопчика-самурая, відтворивши той неповторний колорит азійського світу; культурний код Японії, ніжно збережений її синами-самураями, делікатно переплітається з актуальними соціальними проблемами й обмеженнями, що турбують сучасну людину.
Тату самурая
