Гладіаторські бої були головною розвагою в Римській імперії протягом шести століть. Криваві сутички приваблювали величезну публіку, до складу якої входили правителі, знать, звичайні люди й навіть творчі діячі. На сьогодні, завдяки численним і часто спотвореним описам, бої між гладіаторами стали найвідомішим і водночас найнеправильніше трактованим елементом античної культури.
Досі дослідники намагаються зрозуміти, хто такі гладіатори, чому вони викликали такий захват у публіки й як саме проходили бої на арені. Бійці, що сходилися у смертельному поєдинку, викликали у глядачів досить змішані почуття: захоплення, азарт, презирство і страх. Навіть жінки з неприхованим захопленням спостерігали за результатом битви, під час якої кожна секунда могла призвести до трагічного фіналу. Деякі науковці сходяться на думці, що історія гладіаторів – це найжахливіший зразок людської жорстокості та жадібності.
Історія гладіаторів
Понад півтори тисячі років тому світ попрощався з величною державою – Римською імперією, що подарувала своїм нащадкам величезну культурну спадщину. Твори античних авторів і сьогодні залишаються одними з найактуальніших і найзатребуваніших, їхня архітектура захоплює дух, а витвори мистецтва змушують на мить забути про навколишню дійсність. Величезний внесок у існування та розвиток Рима зробили й гладіаторські бої, улюблене видовище кожного жителя давньої імперії.
Навіть сьогодні історики не можуть дати однозначну відповідь на те, коли саме і чому виникли публічні поєдинки зі смертельним фіналом. Згідно з офіційною версією, що базується на текстах давньогрецького історика Миколая Дамаського, перші криваві сутички з’явилися в Етрурії й були частиною похоронного ритуалу. Трохи пізніше ця гіпотеза знайшла своє фактичне підтвердження під час розкопок в одному з найдавніших поселень етрусків. У Тарквінії археологи знайшли зображення похоронних процесій зі сценаріями ігор, що стали прообразом гладіаторських боїв.
Досить швидко похоронний обряд, що супроводжувався жертвоприношеннями, трансформувався в публічні вистави. Давньоримський історик Тіт Лівій писав, що вперше римляни побачили криваву сутичку в 264 р. до н.е. на честь смерті відомого політичного діяча Деція Юнія Брута Пера. Таким чином сини хотіли віддати шану та повагу своєму улюбленому батькові. Шестеро гладіаторів зійшлися у смертельному поєдинку, вижити після якого судилося не кожному.
За кілька десятиліть традиція повторилася на честь консула Марка Емілія Лепіда. Організація обряду цього разу була набагато серйознішою — у триденних сутичках брали участь 44 бійці. Наступною людиною, удостоєною такої пошани, став Публій Ліциній Красс. Похоронна церемонія воєначальника була відзначена кривавими іграми між 120 гладіаторами в Давньому Римі.
Гладіаторські бої
Зацікавленість народу у незвичних і хвилюючих виставах зростала неймовірно швидкими темпами і поступово проникала навіть у найвіддаленіші населені пункти. Усі люди хотіли зрозуміти, хто такі гладіатори, і на власні очі побачити смертельні бої. Вже в 105 р. до н.е. консули запропонували римському імператору організовувати та фінансувати поєдинки між гладіаторами Давнього Риму за державний кошт. У перших боях брали участь воїни, які пройшли навчання за державний рахунок.
Ігри гладіаторів здобули таку любов римлян, що практично одразу стали публічними і почали залучати все більше і більше глядачів. Саме тоді виникло всесвітньо відоме висловлювання: «Хліба і видовищ!», у якому заключена вся таємниця успіху таких поєдинків. Насамперед гладіаторські бої — це розвага, призначена розважити багатотисячну публіку, привести її у захват і викликати азарт.
Збуджена публіка випускала весь накопичений пар на трибунах, а в повсякденному житті ставала більш спокійною, покірною та керованою. Поступово сутички між воїнами досягли свого максимуму і стали улюбленою розвагою як знаті, так і плебсу. Таким чином можна зрозуміти, що гладіатори — це спеціально навчені люди, які ведуть бої на арені один з одним або з дикими тваринами до самого кінця.
Читайте також:
Гладіатор — що це таке в Давньому Римі і як відбувалися смертельні сутички?
Про майбутні гладіаторські ігри громадяни дізнавалися заздалегідь, прочитавши оголошення, розміщене на щиті. На афіші розташовувалася вся інформація щодо майбутнього свята:
- дата та час;
- привід боїв;
- кількість гладіаторів;
- імена найпопулярніших бійців;
- порядок виступу.
За добу до сутички гладіатори Риму проводили за бенкетом. Для них готували смачні страви, виконували композиції та танцювали витончені дівчата. Вранці громадяни сходилися, щоб помилуватися процесією бійців, що прямують на арену. Попереду гордо йшли ліктори, а позаду — трубачі та свита. У самому кінці був писар і людина з пальмовою гілкою в руках, яка використовувалася для віддання почестей переможцю.
Спершу на арену випускали диких тварин: левів, тигрів, ведмедів тощо. Кілька днів звірів не годували, щоб викликати в них непереборне відчуття голоду та озлобленість. Не дивно, що з перших же секунд на арені розгорталася справжня сутичка.
Після цього глядачів очікувало звіряче полювання, під час якого проти тварин виходили спеціально навчені воїни. Замість обладунків на гладіаторі була лише пара шкіряних смужок і спис. Імператори привозили для ігор найрізноманітніших екзотичних тварин:
- Сулла – 100 левів;
- Юлій Цезар – 400 левів;
- Помпей – 600 левів, 400 леопардів та 20 слонів.
Надалі кількість звірів лише зростала. Так, Ульпієм Траяном умертвив близько 11 000 різних порід практично одним махом. Мисливці працювали не покладаючи рук, щодня спустошуючи римські провінції. Таким чином на криваву арену потрапили вовки, ведмеді, пантери, кабани, дикі бики, бізони, антилопи, олені, жирафи, мавпи і навіть білий ведмідь.
Далі публіці пропонували подивитися на публічну страту злочинців або засуджених християн. Їх виганяли на арену зовсім беззбройними і віддавали на розтерзання розлюченим звірам. Така смерть у поглядах римлян вважалася найбільшим соромом. Бездиханні тіла видаляли за допомогою спеціальних гачків, а криваві плями засипали чистим піском.
У самому кінці вистави перед зібраним натовпом з’являлися головні герої — гладіатори Риму. Спершу вони озброювалися лише дерев’яними мечами, розминаючись перед справжньою сутичкою і готуючи публіку до незабутнього видовища. Після тренування ланісти знайомили людей з учасниками боїв. Гладіаторські бої тривали всього 10–15 хвилин, щоб не набриднути глядачам. Протягом дня можна було побачити близько 10 сутичок. Початок поєдинку визначали за характерним звуком рогу.
Програвший, але ще живий боєць міг підняти вгору три пальці, просячи таким чином пощади:
- великий;
- середній;
- вказівний.
Подальша доля давнього гладіатора залежала від настрою публіки. Якщо воїн зміг здобути підтримку глядачів завдяки проявленій майстерності, відвазі та вмінню вести бій, він міг сподіватися на помилування. У разі відмови воїну доводилося пройти жорстоке випробування — зустріти смерть, не відводячи погляду від свого суперника і не втрачаючи власної гідності.
Натовп вирішував майбутнє гладіатора за допомогою спеціальних знаків. Великий палець, піднятий вгору, означав «Життя», а опущений вниз — «Смерть». Немало значення надавали і крикам натовпу з побажаннями.
Щоб прилюдно довести загибель людини, розпорядник торкався будь-якої частини його тіла розпеченим на вогні залізом. Після бою артисти в образі Харона (перевізника душ померлих через ріку Стікс у підземне царство мертвих) і Меркурія (бога гімнастики, торгівлі, прибутку, розумності, спритності) відносили бездиханне тіло через двері, що вели до приміщення для трупів. Там з мертвого гладіатора знімали розірваний одяг і забирали зброю.
Особливо велика шана гладіаторським боям була за часів правління Юлія Цезаря, який перетворив сутички на справжній витвір мистецтва з театральними сюжетами.
Давньоримський імператор почав доповнювати вистави повномасштабними декораціями. Наприклад, під час бою на арені могла з’явитися точна копія стіни Карфагена, одна частина воїнів грала легіонерів, а друга — карфагенян.
Окрім цього, до наших часів дійшли записи, згідно з якими поєдинок між гладіаторами в Римі міг відбуватися серед свіжозрубаних дерев, що імітували ліс.
Серед найкращих гладіаторів виділяють:
- Еномая;
- Публіпора;
- Коммода;
- Герардеска Манутиуса;
- Спартака;
- Крікса;
- Гай Ганника;
- Каста.
Навмахії
Незабутнє враження на публіку справляли навмахії — реконструкції морських битв. Навіть сучасні вчені вражаються масштабами такого видовища. Так, у 46 р. до н.е. римляни зрозуміли, що їх очікує унікальна вистава. На Марсовому полі будівельники вирили штучне озеро величезних розмірів. Під час навмахії близько 16 галер зустрілися в запеклому поєдинку, понад 3000 веслярів приводили судна в рух, а 2000 гладіаторів пролили свою кров.
Здавалося б, людство вже не зможе провести більш феєричне видовищ, проте через 44 роки Октавіан Август порадував римлян новою навмахією, де билися вже 24 кораблі та 3000 воїнів. Публіці пощастило власними очима побачити зіткнення грецького та перського флотів при Саламіні.
Побити рекорд попередніх правителів зміг Клавдій, організувавши навмахію на Фунцизькому озері. У відчайдушній сутичці зустрілися вже 50 суден і 20 000 осіб. Перевершити всіх римських імператорів вдалося лише Траяну, який організував для римського народу процесію тривалістю 123 дні. Протягом чотирьох місяців 10 000 гладіаторів Риму вели безперервні бої, доводячи глядачів до справжнього шаленства.
Криваві поєдинки були найулюбленішим видовищем у Римській імперії, оскільки вони не лише викликали в людей непередавані емоції, але й посилювали відчуття загальної єдності. Щоб зміцнити патріотизм серед жителів держави, гладіаторів могли одягати та озброювати як представників завойованих народів. Завдяки цьому ігри ще раз доводили перевагу та могутність Риму.
Заборона гладіаторів у Стародавньому Римі
З часом колись непереможна імперія вступила в період кризи. Вона все частіше страждала від нападів ворогів, стикнулася з руйнівною епідемією чуми, Громадянською війною та різким економічним спадом. Саме в цей період християнство почало поширюватися по всьому світу і поступово закріплюватися в свідомості людей. Багато римлян почали сповідувати православ’я та ставати на шлях істини. У зв’язку з переліченими факторами бої між гладіаторами почали втрачати підтримку з боку громадян.
За 50 років Валентиніан I зміцнив ідеї гуманізму та ввів штраф для всіх римських суддів, які продовжували виносити подібні вироки християнам. На межі IV і V століть новий імператор Гонорій закрив школи, у яких раніше навчали гладіаторів.
У 438 році Валентиніан III вкотре заборонив проводити бої між гладіаторами на арені. Через рік у Римській імперії відбулися останні ігри, що поклали край кривавим поєдинкам.
Гладіатори на арені
Перші гладіаторські бої проводилися на міських ринках, просто посеред відкритих майданчиків. Щоб представники знатних родів і професій могли спостерігати за сутичками в більш комфортних умовах, для них будували тимчасові місця на підвищеннях. Коли ігри стали відомими і збирали вже досить велику публіку, уряд задумався про будівництво спеціальних споруд.
Спершу конструкції амфітеатрів повністю виготовлялися з дерева, кам’яна споруда з’явилася лише у 29 р. до н.е. Давньоримський письменник-ерудит Пліній згадував, що вона вміщувала 80 000 людей, мала 3 поверхи, була оздоблена білосніжним мармуром і прикрашена скульптурами. Чудовий амфітеатр було знищено через 35 років раптовою пожежею.
У 80 році н.е. Тит Флавій Веспасіан подарував народові справжній царський дар — Колізей. Місцеві жителі назвали нову арену справжнім дивом світу і вінцем інженерної думки. Усе, що знаходилося в амфітеатрі, вражало до глибини душі:
- складно влаштована система підземних тунелів і коридорів;
- інноваційні механічні пристрої;
- декорації та ін.
Завдяки незвичній формі головна арена прекрасно проглядалася навіть з найвіддаленіших кутків, а кожен звук був чітко чутний на всіх поверхах.
Особливу увагу архітектори приділили зручності відвідувачів. Під час чергової вистави в коридорах споруди вирувало життя, люди поспішали якнайшвидше зайняти свої місця і нарешті побачити захоплюючі ігри. Нові технології дозволили натовпу повністю заповнити Колізей всього за півгодини. Завдяки амфітеатру Флавіїв гладіаторські бої вийшли на зовсім новий рівень.
Передні трибуни займали місця найпривілейованіших верств населення. Тут розташовувалися місця, призначені для сенаторів, членів знатних родин і римських солдатів. Всі вони мали змогу спостерігати за іграми в тіні навісів, комфортно розмістившись на своїх рядах. Плебс знаходився трохи вище і весь час вистави проводив стоячи. Жінки спостерігали за поєдинками у спеціально відведених місцях. Гладіаторські бої в Колізеї були найвражаючими та грандіозними.
Публіка добре знала найіменитіших гладіаторів, усіляко їх заохочувала та обдаровувала. Перед черговими боями люди могли зробити прогноз на результат битви, тим самим вигравши або програвши цілий стан. Найвідоміший випадок гладіаторських боїв відбувся між Верусом і Прискусом. Кожен воїн був улюбленцем глядачів і викликав неабиякий ажіотаж. Особливо сильно публіку підбурювало те, що гладіатори були хорошими друзями.
Екіпірування гладіаторів та зовнішній вигляд
Багато людей достеменно не знають, хто такі гладіатори в Римській імперії. Велику частину гладіаторів становили засуджені злочинці, потрапили в полон воїни або раби. Незважаючи на те, що офіційно бійців зневажали, у разі перемоги їх очікувала суттєва винагорода:
- любов народу;
- цінні призи;
- гроші.
Іноді у воїни записувалися й вільнороджені, що мріяли про славу та нечуване багатство. Існують факти, які свідчать про те, що гладіаторську підготовку проходили деякі правителі та знатні особи. Навчалися вони в спеціалізованих школах, які належали імперії або приватній особі.
Головного управителя такого закладу називали «ланіста». У його розпорядженні перебував цілий штат фехтувальників, зброярів, кухарів, лікарів та похоронної команди. При виборі місцерозташування такої школи завжди враховувалися кліматичні умови, усі учні дотримувалися суворої дієти та розпорядку дня.
Коли новий раб уперше з’являвся на арені, його очікував складний «випробувальний термін», під час якого він проходив численні тренування та вивчав усі тонкощі фехтування. Не всі бійці доживали до посвячення в гладіатори, яке відбувалося у певний момент часу. Спершу полонені повинні були довести свою спроможність у поєдинку на смерть. Воїнам, які здобули перемогу або закінчили бій унічию, дозволялося присягнути ланіста та лудусу, тим самим отримавши офіційне звання гладіатора.
Побут і устрої шкіл були доволі суворими. Раціон бійця включав велику кількість білків і вуглеводів, а також повну відсутність спиртного. Завдяки цьому гладіатори залишалися у відмінній фізичній формі, були витривалими та спритними. Для їх лікування наймалися найкваліфікованіші лікарі, наприклад, великий давньоримський медик і хірург Гален.
Спали воїни у невеликих приміщеннях площею 4–6 кв.м. Інтенсивні тренування тривали з раннього ранку до пізнього вечора. Існувало кілька видів гладіаторів.
Якими були гладіатори:
- Андабати — вбрані в кольчугу. Шолом таких гладіаторів був без прорізу для очей. Андабати билися майже так само, як і лицарі в середньовічних турнірах, але практично сліпо та кинджалами;
- Бестіарії — боролися з екзотичними хижаками за допомогою дротиків або кинджалів;
- Бустуарії — римські гладіатори, які билися під час похоронного обряду;
- Веліти — вели сутичку проти суперника дротиками або кинджалом;
- Венатори — виконували трюки з тваринами;
- Димахери — озброєні двома мечами гладіатори;
- Гали — билися на списах, мали обмотки на обох ногах;
- Голломахи — використовували гладіуси;
- Лаквеарії — ловили суперників за допомогою ласо;
- Мурміллони — боролися проти фракійців, ретіаріїв і гопломахів;
- Ноксії — злочинці, які билися один з одним;
- Пегніарії — використовували батіг, булаву та щит;
- Провокатори — виходили на арену проти самнітів;
- Ретіарії — гладіатори, одягнені лише в набедрену пов’язку та озброєні тризубцем, кинджалом і сіткою. Іноді одягали туніку;
- Рудіарії — воїни, які отримали свободу, проте, незважаючи на це, вирішили й далі брати участь у гладіаторських поєдинках. Такі гладіатори були вбрані в шолом на голові та мали гарне спорядження;
- Саггитарії — кінні лучники в обладунках на колісницях;
- Самніти — важко озброєні бійці;
- Секутори — вели бої проти ретіаріїв;
- Скіссори — бійці, навчені боротися коротким мечем і ріжучою зброєю, що нагадує ножиці;
- Тертарії — воїни, які виходили на заміну, якщо з якихось причин не міг брати участь раніше заявлений гладіатор;
- Фракійці — билися на арені фракійським кривим мечем і поножами. Як захист використовували щити. Головним атрибутом таких гладіаторів були великі шоломи;
- Еквіти – озброєні лускатими обладунками гладіатори. Свій поєдинок еквіти починали верхи на коні, після чого кидали спис і продовжували сутичку короткими мечами;
- Есседарії – до наших часів не збереглися жодні зображення, що демонструють їхню тактику бою та озброєння;
- Цестуси – використовували подобу кастета «цестус».
Читайте також:
Всі навчені гладіатори повинні були дотримуватися зведення негласних правил, порушувати які було неприпустимо. Так, під час поєдинку воїну заборонялося розмовляти, спілкуватися зі глядачами він міг лише за допомогою спеціальних жестів. Бійцям не дозволялося самостійно обирати супротивників. Завдяки цьому вони не могли зводити особисті рахунки з противником або мстити за яку-небудь образу.
З часом серед римських імператорів і знаті стало модним «заводити» особистого гладіатора, який приносив своєму господарю немалі гроші за проведену гру і виконував функцію охоронця. Так, Юлій Цезар утримував понад 2 000 воїнів, що складали справжню армію.
Попри всі небезпеки такої діяльності, звичайні хлопці з римського соціального дна мали реальну можливість розбагатіти та прославитися. Відомий випадок, коли імператор Нерон подарував своєму улюбленцю, гладіатору Спікулі, цілий палацовий комплекс. Однак нечувана удача посміхалася лише одиницям, оскільки глядач бажав бачити якнайбільше крові та смертей. Гладіатор у Стародавньому Римі – це всього лише здобич, якій у кінцевому підсумку судилося загинути.
Жінки-гладіатори у Римі
Для дослідників навіть сьогодні залишається непрочитаною книгою доля жінок, які брали участь у гладіаторських боях. Жорстокі звичаї античності допускали криваві сутички з дівчатами. Під час археологічних розкопок вчені виявили рештки жінки-гладіатора, загиблої від численних ушкоджень після безжального поєдинку з диким звіром. Оскільки римляни сповідували язичництво, природа їхньої релігії не забороняла представницям прекрасної статі «лицарювати» та перевтілюватися в чоловіків. Вивчаючи античних істориків, можна побачити, що жіночі гладіаторські бої в Стародавньому Римі були чимось таємничим і навіть сакральним.
Іноді в цирках організовували битви між гладіаторами, до числа яких входили й жінки з шанованих родин. Особливих масштабів такі поєдинки досягли за часів правління Нерона. До нашого часу дійшло лише кілька згадок про гладіаторок.
Втілення у культурі
Таке значне явище знайшло своє відображення й у світовій культурі. Багато режисерів використовували знання про смертельні античні сутички у своїх творах, намагаючись зрозуміти, що таке гладіатори насправді і яке становище вони займали в римській ієрархії.
Всі фільми про гладіаторів:
- «Гладіатор», Рідлі Скотт, 2000. Сюжет фільму зосереджений на житті знатного генерала Максимуса. Після зради він змушений потрапити на арену Колізею і зійтися в бою зі давнім ворогом.
- «Спартак: Кров і пісок», Стівен С. Де Найт, 2010. Завдяки серіалу глядачі можуть дізнатися маловідомі факти з біографії великого гладіатора Спартака. У картині показана особиста трагедія героя, його неймовірні звершення та слава.
- «Падіння Римської імперії», Ентон Манн, 1964. Режисер вирішив показати публіці епоху занепаду Римської імперії та гладіаторських боїв.
- «Деметрій і гладіатори», Делмер Дейвс, 1954. Унікальна історія християнина, випадково ставшого гладіатором.
- «Два гладіатора», Маріо Каяно, 1964. Фільм про гладіатора показує смертельний поєдинок за імператорський трон.
Серед кращих фільмів про гладіаторів виділяються: «Помпеї», «Спартак», «Геракл: Початок легенди», «Бен-Гур», «Олександр». Усі вони розповідають про непросту долю воїнів, змушених боротися за власну свободу та кожен прожитий день. Режисери постаралися в найдрібніших подробицях показати їхнє навчання, побут і особисті переживання. Завдяки цим роботам глядачі можуть дізнатися, що таке гладіатор, як його навчали і що його чекало після першого виходу на арену.
Особливої уваги заслуговують і деякі інші фільми про гладіаторів: «Арена», «Гладіатрікс», «Кво Вадіс», «Колізей. Арена смерті», «Конан Варвар», «Орел Дев’ятого легіону».
Увічнити трагічні сутички намагалися і художники. Талановитий живописець Жан-Леон Жером відобразив на своєму полотні «Pollice verso» (поворот великого пальця). Картина втілює всю палітру емоцій, що панують на арені: і хвилююче передчуття переможця, і крики ликуючої публіки, і безвихідь гладіатора, засудженого на неминучу смерть.
Цілий цикл гладіаторським боям присвятив італійський художник Джорджо де Кіріко. Цікавий портрет воїна створив і Андрій Шишкін. Окрім цього, існує композиція групи Aria під назвою «Колізей», присвячена кривавим видовищам. Існує також популярна однойменна реггі-група з ямайським корінням «The Gladiators».
Немало важливе значення бої гладіаторів мають і для літератури, даючи відповідь на питання, хто такі гладіатори в Стародавньому Римі. До теми смертельних поєдинків зверталися як прозаїки, так і поети:
- Рафаелло Джованьолі;
- Данила Комастрі Монтанарі;
- Жан-Клод Мурльова;
- Анхель де Куатьє;
- Андрій Валентинов;
- Олександр Гарда та ін.
Існують і комп’ютерні ігри з гладіаторами: «Gladius», «Domina», «Ryse: Son of Rome», «Versus: Battle of the Gladiator», «Age of Gladiators» та ін.
Тату гладіатора
Величезну популярність здобули й татуювання з поєдинками гладіаторів. Все частіше чоловіки та жінки обирають зображення відважних воїнів, які зійшлися в смертельному бою. Сьогодні подібні зображення символізують:
- непохитність;
- силу;
- мужність;
- безстрашність.
Кожен воїн стійко боровся на арені до останнього подиху і намагався здобути таку цінну перемогу або ж загинути з честю. Здебільшого татуювання з гладіаторськими боями відображають внутрішнє прагнення людини до свободи, як у фізичному, так і в моральному плані. У певних випадках подібні зображення можуть виражати риси характеру свого власника: агресію, жагу перемоги, азарт, жорстокість тощо.
Татуювання з зображеннями гладіаторів
Обирати зображення з античними воїнами слід дуже обережно, оскільки важливе значення має не лише сама експозиція, але й усі деталі ескізу, навіть вираз обличчя гладіатора. Такі татуювання чудово підкреслюють рельєфність чоловічого тіла, демонструють безстрашність свого власника та його незалежність. Татуювання з боями – це чудовий варіант для сильних духом та спортивних особистостей, які всіма силами досягають поставлених цілей.
Попри те, що гладіаторські бої вважаються суто чоловічим захопленням, деякі особливо сміливі жінки теж прикрашають свої тіла подібними зображеннями. Дівчатам краще обирати більш пом’якшені варіанти сюжетів. Для жінок такі татуювання символізуватимуть вірність і вміння виходити переможницею з будь-якої ситуації.
Читайте також:
Висновок
Гладіаторські бої швидко поширилися по всій імперії, ставши головним розвагою римських городян. На поєдинки виходили не лише раби та полонені, але й вільні люди, еліта та навіть жінки з знатних родин. Переможці кривавих ігор здобували загальну славу та багатство. Серцем Риму в ті далекі античні часи був не палац, Сенат чи Форум, а священна арена. Протягом кількох століть гладіатори гинули на окропленому кров’ю піску на славу древніх богів і на потіху публіці.
У ці страшні часи воїнам не варто було розраховувати на поблажливість натовпу і благати про милість. Їхні бездиханні тіла прибирали з арени іржавим від крові гаком, і лише одиниці могли отримати найвищу нагороду, про яку можна було лише мріяти, – свободу. Численні твори дають шанс кожному дізнатися, хто такі гладіатори і чому вільні люди за власним бажанням заковували себе в смертельно небезпечні кайдани.
Зображення, давні гладіатори
